1. Охарактеризуйте походження і сутність політики суб*єкти політики



Сторінка2/3
Дата конвертації01.01.2017
Розмір0.61 Mb.
1   2   3

6. Ознаки і сутність держави


Держава має свої специфічні риси, які відрізняють її від усіх інших форм об'єднання людей (роду, сім'ї), інститутів і організацій (партій, рухів тощо).

Ознаки:


1. Відділення публічної влади від суспільства, її неспівпадання з усім населенням, поява прошарку професійних управлінців.

2. Територіальний поділ населення. Закони і повноваження державних органів поширюються на людей, які проживають у контурі кордонів державної території, держава будується на основі територіальної спільності людей, а не за принципами кровнородинних зв'язків або релігійними принципами

3. Суверенітет. Це така властивість державної влади, яка виражається в її верховенстві і незалежності стосовно будь-яких інших влад всередині країни, а також у сфері міждержавних відносин.

4. Монополія на легальне застосування сили, фізичний примус. Діапазон державного примусу простягається від обмеження свободи до фізичного знищення людини.

5. Монопольне право на стягнення податків і зборів з населення. Податки необхідні для утримання апарату управління і для матеріального забезпечення державної політики.

6. Організація суспільного життя на правових засадах. Без права, законодавства держава не в стані ефективно керувати суспільством, забезпечувати безумовну реалізацію рішень, що приймаються.

7. Претензія на представництво суспільства в цілому і захист загальних інтересів і спільного блага. Ніяка інша організація не може представляти і захищати всіх громадян і не володіє для цього необхідними засобами.

7.Об'єкт і предмет політології

Політологія – це наука, предметом вивчення якої є внутрішня і зовнішня діяльність держави та інших суб*єктів політики, що стосуються владних та розпорядчих відносин у суспільстві.

Основним об´єктом дослідження політології є політична сфера, яку вивчають і аналізують у поєднанні з особливостями її функціонування і розвитку та зв´язками з економічною, соціальною й духовною сферами суспільства.

Отож, об´єктом політології є все те, що відноситься до прояву політичного:

– політична сфера, особливості її функціонування і розвитку;

– політична дійсність, політичне життя особи й суспільства, політичні відносини;

– політичні ідеї, теорії і доктрини, проблеми, події, прогнози, технології політичних процесів.

Щодо визначення предмета політології існують різні погляди. Деякі зарубіжні вчені визначають політологію як науку про владу, що має підтримку суспільства, сприймається ним як обов´язкова, хоч і спирається на примус. Вчені з пострадянських країн також по-різному визначають політологію: як науку про систему закономірних взаємозв´язків соціальних суб´єктів з політичною владою, боротьбу за політичну владу; як сутність, форми й методи політичного владарювання; політичну культуру тощо.Деякі політологи предметом політології вважають вивчення політичних систем як сукупності владних інститутів, а також політичної влади як основи функціонування й розвитку політичних систем. Однак, на відміну від інших наук, що досліджують ці проблеми, політологія вивчає спосіб організації та здійснення влади. Такий підхід звужує предметне поле політології. Політична наука аналізує структуру державної влади, функціонування політичних інститутів, їх відносини з політичними ідеями і теоріями в різних політичних системах, політичну культуру, взаємозв´язок політики з економікою, з іншими формами суспільної свідомості та діяльності.Виходячи з цього, предметом політології, як раціонального відображення політики, є закономірності політичного життя в усіх його виявах: зміст, структура і функції, місце і роль політичної системи в його розвитку та функціонуванні, у здійсненні політичної влади.



Предметом політології є певна система знань про політичний об´єкт, а саме:

-історико-політичні вчення;

-закономірності становлення, функціонування, зміна політичної влади;

-джерела, рушійні сили політичного життя суспільства;

-сутність, природа, тенденції розвитку, механізми прояву політичного;

-конкретні прояви, процеси, відносини політичної дійсності, які вивчаються політологами;

-політичні інститути (конституції, центральний уряд, регіональне, місцеве управління, адміністрація та ін.);

-політичні партії, групи об´єднання, участь громадян в політиці, громадська думка;

-міжнародні відносини

8. Правова та соціальна держава



Правова держава є формою обмеження авторитаризму влади правами та свободами людини. Саме тому пріоритет прав людини по відношенню щодо держави є первинною ознакою правової держави. Всі інші її ознаки слугують здійсненню свобод та прав людини. Метою правової держави є забезпечення меж свободи індивіда, неприпустимість порушення рівня свободи, обмеженого правом, заборона порушення права та неможливість застосування силових засобів, не заснованих на праві. Соціальна держава є новим станом розвитку правової держави у нових історичних умовах. Принцип соціальної держави у тій чи іншій формі відображений у конституціях багатьох держав. Він пов'язаний з необхідністю гарантувати економічні та культурні права населення. Питання про необхідність соціальної орієнтації держави, поступового гарантування прав «другого покоління» визнається міжнародним співтовариством. Основними принципами соціальної держави є справедливість, гідність людини, відповідальність, подолання формально-юридичної рівності з метою усунення значних розбіжностей матеріальних статусів індивідів, їх реалізація можлива лише на основі вже сформованих та випробуваних на практиці принципів правової держави. Метою соціальної держави є не усунення нерівності, а «вирівнювання нерівності» шляхом ліквідації різниці у майновому становищі, підвищення соціального статусу індивіда та забезпечення реальності наданих йому прав.

9.Основні методи політології

  • Історичний. Полягає у вивченні політичних процесів, явищ, політичних систем в історичному плані з точки зору їх історичного взаємозв 'язку та розвитку.

  • Інституційний. Вивчення інститутів, за допомогою яких здійснюється політична діяльність (держави, партій, рухів, об'єднань тощо).

  • Соціальний. Сприяє з'ясуванню соціальної зумовленості політичних явищ і процесів, зокрема, впливу на політичну систему економічних відносин, соціальної структури, моралі, культури, релігії.

  • Емпіричний (прикладний). Досліджує політичну дійсність шляхом спостереження, експерименту, фокусованого групового інтерв'ю, аналізу документів, анкетування тощо

  • Системний. Забезпечує цілісне сприйняття об'єкта дослідження і всебічний аналіз зв'язків між окремими його елементами в межах цілого.

  • Структурно-функціональний. Передбачає розчленування політичного явища на складові частини з подальшим аналізом вивчення їх ролі для суспільства, соціальних змін індивидів.

  • Соціально-психологічний (біхевіорестичний). Орієнтує на вивчення поведінки груп, класів, мас і особистостей, що виконують будь-яку політичну діяльність, спрямовану на досягнення тієї чи іншої політичної мети.

  • Порівняльний. Зіставлення однотипних політичних явищ (політичних режимів, державного устрою тощо), різних способів реалізації одних і тих самих політичних функцій, політичних рішень і т. д. Дає можливість встановити спільні і відмінні риси політичного життя різних епох, народів, країн.

  • Політичного моделювання. Припускає оперативну оцінку передбачуваного розвитку політичних подій, на основі яких можна прийняти ефективні рішення.

  • Антропологічний. Вивчення зумовленості політики не соціальними чинниками, а природою людського роду.

  • Космофізичний або Ноосферний Вивчення зумовленості космофізичними чинниками та їх впливу через особистості та хвороби політиків на соціально-політичні та економічні чинники, на природу геофічичних та метеорологічних явищ та антропогенну діяльність.

Функції політології

  • Описова. (Гносеологічна) Полягає у пошуку відповідей на запитання: якою насправді є політична дійсність? у чому її природа та специфіка? хто виступає суб'єктом політики?

  • Пояснювальна. Дозволяє знайти відповіді на запитання: чому певні факти політичної дійсності існують? чому ці факти мають саме такі властивості?

  • Інструментальна. Пов'язана з пошуками відповідей на запитання щодо вибору форм і видів політичної дії з метою досягнення бажаного результату.

  • Інноваційна. Прагне надати прогнозам і висновкам максимальну наукову обгрунтовану і максимальну контрольовану форму.

  • Прогностична (експертна). Полягає у відповіді на запитання: якою буде політична дійсність або коли відбудуться певні політичні події. Результатом цієї функції є поява прогностичних гіпотез.

  • Методологічна. Охоплює способи, методи і принципи теоретичного дослідження політики і практичної реалізації набутих знань.

  • Світоглядна. Утверджує цінності, ідеали, норми, які характеризують цивілізовану політичну систему, політичну культуру соціальних суб'єктів.

  • Функція політичної соціалізації. Забезпечує процес включення людини в політичну сферу життя суспільства і формування певного типу політичної культури.

  • Прикладна (управлінська). Розробляє критерії ефективності діяльності парламенту, партій, рухів, лідерів, забезпечує провідною інформацією про стан справ і знання засобів ефективного впливу.

  • Нормативна. Проявляється в регламентації відносин між суб'єктами політичного життя.

  • Ідеологічна. Полягає у розробці стратегії та напрямків розвитку суспільства, його політичних інститутів, політичних процесів тощо.


10. Громадянське суспільство та його взаємозв’язок з державою

Громадянське суспільство й держава перебувають у тісному взаємозв'язку, перше неможливе без другого. Завдяки державі людська спільнота набуває цивілізованості і стає суспільством. Громадянське суспільство — це суспільство з розвинутими економічними, культурними, правовими і політичними відносинами між його членами, незалежне від держави, але взаємодіюче з нею. Зрештою, сам сенс концепції громадянського суспільства існує лише при розгляді цього суспільства у співвідношенні з державою.


Водночас держава не може існувати поза суспільством. Вона похідна від громадянського суспільства, і призначення її полягає в тому, щоб слугувати йому. Громадянське суспільство є противагою державі у її постійному прагненні до панування над суспільством. Від ступеня розвиненості громадянського суспільства залежить ступінь демократизму держави. Формою взаємодії держави і громадянського суспільства є політичний режим як система методів і засобів здійснення політичної влади, а різні типи політичних режимів - демократичний, авторитарний і тоталітарний - є різними способами цієї взаємодії.

11. Місце політології в системі суспільних наук.

Політологія - наука, об’єктом якої є політика і її відносини з особистістю та суспільством. Як відносно самостійна галузь знань вона сягає своїми витоками сивої давнини, її розвиток тісно пов’язаний з розвитком філософських знань. . Політична філософія - вивчає політику як ціле, взаємовідносини між особою і владою, розробляє ідеали і нормативні принципи політичного устрою, загальні оцінки об'єктивної політичної реальності. Політико-правова теорія досліджує походження і роль держави та права, роль правосвідомості, політичні інститути і політичні режими, права і свободи громадян. Політична соціологія досліджує соціальний зріз політичних явищ. З'ясовуємо вплив неполітичної частини суспільства та політику, а також її зворотній вплив. Політико- скономічна теорія - розглядає економічні процеси як основу соціально-політичної сфери громадянського суспільства. Теорія міжнародної політики вивчає зовнішню політичну діяльність держав, партій, рухів, вирішення глобальних проблем людства, світову політику, та міжнародні відносини, світовий правопорядок. Політична історія та історія політичних вчень - вивчає політичні ідеї, теорії та події в їх хронологічній послідовності як політико- історичний процес пізнання життєдіяльності суспільства. Політична антропологія встановлює зв'язки політики із соціобіологічними, інтелектуальними, культурними, релігійними та іншими якостями людини. Вивчаються кількісні і якісні характеристики змін народонаселення вцілому і його окремих груп в культурно- політичиому зрізі. Політична етика - вивчає політичні проблеми моралі та моральності політичного спілкування.



Сьогодні роль політології у розвитку українського суспільства є домінуюча. В сучасних умовах важливі пошуки форм і методів стимулювання політичної поведінки і політичної свідомості українського суспільства. Роль політології - це дати знання про суспільство; про політичні події, явища,процеси; зрозуміти їх суть і роль людини у політичному житті, а також допомогти оволодіти основам знань про політику.

12Типологія політичних партій.

Партії відрізняються за соціальною основою; організаційною побудовою і характером членства; ідеологією; місцем у системі влади; цілями, методами й засобами діяльності.

Відповідно до соціальних груп розрізняють класові, національні, жіночі, селянські, регіональні та інші політичні партії. У більшості країн світу є робітничі партії - комуністичні, соціалістичні, соціал-демократичні. Є партії дрібних, середніх і великих власників засобів виробництва, це здебільшого ліберальні й консервативні партії. Є також аграрні партії, які орієнтуються на інтереси різних верств населення, зайнятого в сільському господарстві, селянські й поміщицькі. Кожна з політичних партій орієнтується на певну систему цінностей, більшість із яких є загальнолюдськими і приваблюють на бік партії представників різних суспільних класів і соціальних версти.

Залежно від типу організаційної структури партії поділяються на кадрові й масові. Кадрові партії об'єднують у своїх лавах невелику кількість впливових професійних політиків і спираються на фінансову підтримку підприємницьких структур. Ці партії є децентралізованими об'єднаннями, не мають фіксованого членства, звертаються до громадян лише в період виборчої кампанії (консервативні й ліберальні партії країн Західної Європи, Республіканська й Демократична партії США).Масові партії орієнтуються на залучення до своїх лав якнайбільшого числа членів з метою забезпечення завдяки членським внескам фінансової підтримки своєї діяльності.

За ідеологічною ознакою партії поділяються на :- Ідейно-політичними є партії більш-менш чітко визначеної ідеологічної спрямованості: комуністичні, соціал-демократичні, ліберальні, консервативні, фашистські, християнські, ісламські тощо. - Прагматичні - це такі партії, які орієнтуються не на певну ідеологію, а на широкий спектр ідей і суспільних проблем з метою залучення на свій бік якомога більше виборців. Це інтеркласові партії, або партії виборців. - Харізматично-вождистські партії формуються навколо особи конкретного політика і діютьяк групи його підтримки. Ці партії також мають певну ідеологічну спрямованість, але вона визначається не стільки їхньою соціальною базою, скільки лідерами.

За місцем у системі влади розрізняють парламентські і непарламентські політичні партії. Для партій парламентського типу характерне використання форм і методів діяльності в межах правових норм держави. Своїх політичних цілей вони прагнуть досягти через законні органи влади, які самі й формують за результатами виборів. Характерними рисами непарламентських партій є доктрииальна програмна єдність і централізм у структурі. Парламентська й виборча діяльність для них не є головними цілями.

За цілями й характером діяльності партії поділяються на революційні, реформістські та консервативні.

13. Політична влада: сутність, форми прояву та ресурси.

Політична влада – це здатність даного класу чи соціальної групи проводити свою волю через політику, правові норми, що характеризуються соціальним пануванням та керівництвом. Центральним інститутом політичної влади є держава, але державна влада і влада політична не тотожні: 1)Політична влада виникає раніше, ніж держава. 2)Політична влада здійснюється не тільки в рамках держави, але й за допомогою інших інститутів соціально-політичної системи: 1)Політичні партії 2)Міжнародні організації 3) Громадські організації. Прикладом цього може бути те, що влада політичної опозиції або мафіозних структур може бути значно впливовішою в суспільстві, ніж офіційна державна влада. Політична влада опирається на такі основні засоби: примус, легітимність, угоду. В сучасному цивілізованому світі використовує, як правило, узаконені засоби примусу, тобто вона впливає на громадян, коли вони порушують існуючі правові норми. Крім узаконених засобів примусу, влада використовує й нелегальні, : підкуп, обіцянки, шантаж, штучне створення перешкод, формування ілюзій, створення додаткових джерел залежності від влади. Під ресурсами влади це потенційні засоби здійснення влади, тобто такі, які можуть бути використані, але ще не використовуються або ж використовуються недостатньо. Ресурсами влади можуть бути наявні у розпорядженні її суб'єкта і важливі для об'єкта цінності, наприклад предмети споживання, кошти тощо, або засоби, здатні вплинути на внутрішній світ, мотиви поведінки об'єкта, — преса, радіо, телебачення, засоби мистецтва, або знаряддя, за допомогою яких можна позбавити людину тих чи інших цінностей. Різноманітні ресурси влади можуть класифікуватись за різними ознаками. Так, за характером вони поділяються на утилітарні, примусові та нормативні. Утилітарні ресурси — це матеріальні й соціальні блага, пов'язані із задоволенням повсякденних інтересів і потреб людини. За їх допомогою влада, особливо державна, може залучити на свій бік не тільки окремих осіб, а й цілі верстви населення. Нормативні ресурси влади — це різноманітні соціальні норми, що регулюють багатоманітні суспільні відносини. Найважливішими з них у здійсненні політичної влади є правові й політичні норми. Політична, у тому числі державна, влада може здійснюватись і на основі таких норм, які не мають формалізованого характеру, наприклад норми моралі, традиції, звичаї, тощо. Специфічним — демографічним — ресурсом політичної влади є сама людина. Люди виступають універсальним ресурсом влади вже тому, що створюють інші ресурси. Велике значення має також кадровий потенціал політичної влади, який складають наділені владними повноваженнями особи. Використання ресурсів влади перетворює її з можливої на дійсну, яка може виявлятися в таких формах, як панування, керівництво, управління, контроль. Панування є таким механізмом здійснення влади, який набуває форми соціальних інститутів і передбачає поділ соціальних груп на пануючі й підлеглі, ієрархію і соціальну дистанцію між ними, виокремлення та відокремлення особливого апарату управління. Керівництво на рівні суспільства — це діяльність щодо визначення основних цілей соціальних систем та інститутів, а також шляхів їх досягнення, стратегії суспільного розвитку. У вузькому розумінні керівництво — це робота керівника з підлеглими в безпосередньому контакті щодо вирішення службових завдань. Політичне керівництво — це здатність класу, групи, індивіда чи партії здійснювати свою політичну лінію шляхом впливу різними методами й засобами влади на суспільство в цілому та його різноманітні складові. Управління — це використання повноважень влади у формуванні цілеспрямованої поведінки об'єктів. Для забезпечення політичного управління відповідно до потреб суспільства важливо не тільки мати владу, а й уміти скористатися нею. Контроль — це здатність суб'єктів влади постійно стежити за тим, як реалізуються настанови влади — закони, укази, розпорядження тощо.

14 Типологія партійних систем.

Партійна система - це сукупність діючих у країні політичних партій та відносин між ними, які складаються в боротьбі за державну владу та у процесі її здійснення.

Однією з найбільш деталізованих є типологія партійних систем, запропонована італійсько-американським політологом Дж. Сарторі, який розрізняє сім типів партійних систем: однопартійна; з партією-гегемоном; з домінуючою партією; двопартійна; поміркованого плюралізму; поляризованого плюралізму; атомізована.

В основу типології покладено ідеологічну ознаку: однопартійна система є моноідеологічною, атомізована - ідейно різнорідною. Однопартійна система - це така система, в якій або неможливе навіть номінальне існування інших партій; або поряд з номінальними партіями існує партія-гегемон; або поряд з іншими реальними партіями виступає домінуюча партія.

В однопартійній ситемі правляча партія, яка є єдиною, по суті, зливається з державними структурами, підпорядковує їх собі. Такою партією була Комуністична партія Радянського Союзу. Ще одним різновидом фактично однопартійної системи є система з домінуючою партією, в якій за наявності декількох незалежних одна від одної партій при владі постійно або майже постійно перебуває одна з них. В сучасній західній політології найчастіше розрізняються три основних типи партійних систем: * багатопартійна система, *двопартійна система (біпартизм), *система двох з половиною партій.



І. Багатопартійною є система, в якій більш як дві партії мають змогу впливати на функціонування державних інститутів, її різновиди: система поміркованого плюралізму виступає тоді, коли в парламенті є представництво лише декількох партій, відсутня позасистемна парламентська опозиція, тобто немає таких партій, які взагалі виступають проти існуючої соціально-економічної й політичної системи. Уряд формується однією партією або коаліцією партій, залежно від розподілу між ними місць у парламенті; система поляризованого плюралізму озачає присутність позасистемних партій, гостре ідеологічне розмежування між партіями, формування уряду партіями центру, наявність двополярної - зліва і справа - деструктивної опозиції; атомізована партійна система виступає тоді, коли є наявність багатьох політичних партій, які не користуються більш-менш значним впливом. У такій партійній системі уряд формується або на основі широкої коаліції партій, або взагалі на позапартійній основі.

II. Двопартійна система виступає тоді, коли визначальну роль у політичному житті відіграють дві основних партії, що чергуються при владі. При цьому кількість діючих у країні партій може бути різною, проте жодна з них, крім двох найвпливовіших, не має реальних шансів стати правлячою. Це одна з найбільш стабільних та ефективних партійних систем, якій не загрожують коаліційні кризи. ІII. Трипартійна система (система двох з половиною партій) виступає тоді, коли основними є дві партії, а поряд з ними існує третя, яка, примикаючи до однієї з основних, забезпечує їй парламентську більшість і право формування уряду.

15 Типи політичних систем

Політична система суспільства це сукупність взаємодіючих політичних інститутів, організацій та інших суб’єктів політики, що здійснюють політичну владу та функції для збереження, регулювання та розвитку суспільства. За критерієм методів правління та спрямованістю політичного процесу виділяють наступні типи політичних систем: Командна політична система. Вона базується на адмініструванні, надцентралізації, бюрократизмі, заперечення політичного плюралізму, обмеженні прав і свобод громадян, культі особи. (Тоталітарний політичний режим). Командна політична система пройшла історичний шлях від правління єгипетських фараонів, тиранів Греції, імператорів Риму, абсолютних монархів до сучасних тоталітарних і авторитарних режимів. Історична практика довела, що, хоч на певних етапах суспільного розвитку цим політичним системам вдавалося досягти певного успіху, у підсумку вони ставали гальмом суспільного прогресу. Змагальна політична система. Їй властивий політичний плюралізм, наявність “груп тиску” на владу, визнання рівності громадян перед законом, певних гарантій прав і свобод людини, захист конституційного ладу, місцевого самоврядування тощо. Для змагальної політичної системи характерні політичний плюралізм, вплив на державну владу соціальних сил, жорстка конкуренція політичних сил за владу, наявність різних центрів прийняття політичних рішень, конституційні гарантії прав і свобод особи. Утвердилася така система в умовах вільної конкуренції. Хоча вона й нині існує в багатьох країнах (СІЛА, Італія, Греція), проте поступово починає еволюціонувати у бік соціопримирливої політичної системи.

Соціопримирлива політична система. вона сприяє гармонізації політичного, економічного, соціального і духовного життя, пріоритетним є вирішення соціальних проблем тощо. Соціопримирлива політична система має такі ознаки: пріоритет розв'язання соціальних проблем перед завданнями політичними; заміна політичної конкуренції політичною співпрацею; розподіл владних повноважень шляхом колегіальності і консенсусу; врахування більшістю потреб меншості; розпорошення-децентралізація, а не концентрація влади; переважання рішень прямої демократії над представницькою; прагнення владних структур до утвердження соціального миру.

16. Авторитаризм та толітаризм політичного режиму

Авторитаризм можна визначити як недемократичний політичний режим, який передбачає концентрацію влади в руках окремої особи або групи осіб, котрі не прагнуть досягнення суспільної згоди стосовно легітимності їх влади. При цьому відбувається зменшення ролі представницьких інститутів влади і громадян в цілому, вони усуваються від процесу прийняття політичних рішень.


Серед авторитарних режимів виокремлюють:
· військово-бюрократичні диктатури

· персональні тиранії

· олігархічні, коли влада належить певним корпоративним кланам;
· вождистські (або режими особистої влади

· змішані

· неототалітарні режими

Тоталітаризм є політичним режимом, якому притаманні політичне, економічне, ідеологічне панування правлячої еліти, організованої у цілісний бюрократичний партійно-державний апарат (очолюваний лідером), тотальний контроль над суспільством, втручанням в усі його сфери з метою здійснення такого контролю. (Запропоноване визначення є одним з можливих, оскільки автори багатьох досліджень з питань тоталітаризму, підручників, словників наводять різні визначення цього поняття).


До різновидів тоталітаризму належать:
· комуністичний тоталітаризм

· фашизм



· націонал-соціалізм


17 Сутність,структура та ф-ї політичної системи суспільства

Термін «політична система» суспільства належить до відносно нових понять, що стали широко використовуватися в суспільних науках уже в наш час. Необхідність виділення в науці про політику категорії «політична система суспільства» зумовлена значним розширенням у ХХ ст. сфери політичних дій державних інститутів, політичних партій, суспільно-політичних організацій, рухів, що зв’язані з боротьбою за політичну владу та її здійснення. Політична система суспільства — упорядкована на засадах права система всіх політичних явищ, що функціонують і взаємодіють (або протидіють) у суспільстві з метою завоювання, утримання або участі у політичній владі; це механізм організації і функціонування політичної влади. В політичній науці найчастіше сукупність державних і недержаних суспільних інститутів, соціальних і правових норм, завдяки яким реалізуються політико - владні відносини, визначають як політичну систему суспільства. Отже, вона, перш за все, уявляє собою комплексний механізм організації та функціонування політичної влади. Політична система (ознаки): 1)Владність політичної системи – це означає, що всі рішення, які прийняті в межах політичної системи є обов’язковими до виконання. 2)Обумовленість політичної системи суспільним середовищем. 3) Відносна самостійність політичної системи тому, що вона має спеціальні механізми, структури, функції та ролі. Політична система забезпечує існування кожного суспільства як єдиного організму, що централізовано управляється політичною владою. Структура політичної системи: 1)Політична організація (політичні інститути) – держава, політичні партії, громадяни, трудові колективи. 2)Політичні відносини – відносини між класами, соціальними групами, класами, народностями (відносини між людиною і державою). 3)Політичні принципи та правові норми. - через які соціальні інтереси і політичні устої отримують офіційне визначення та правове закріплення. 4)Політична культура, політична ідеологія, політична свідомість - Вони відбивають політичні прагнення та інтереси через ціннісну оцінку людьми політичних явищ у вигляді певних ідей, поглядів, теорій, духовно-політичних орієнтацій, уявлень і переконань. 5)Політичні інститути – держава, її органи і установи; політичні партії та рухи, інші громадсько-політичні об’єднання; інститути виборів, парламентаризму, політичного плюралізму, демократії, автократії тощо. 6)Політична участь і поведінка – комплекс стереотипів, зразків і стандартів, що складають моделі й типи політичної діяльності чи функціонування індивідів, груп, інших спільнот Соціальні суб’єкти політики: індивіди /громадяни, політичні лідери/, політичні групи і колективи, класи, нації, народ. Функції політичної системи: 1) Цілеспрямована ф-я - полягає у визначення цілей та завдань політичного,економічного,соціального і культурного розвитку суспільства. 2) Організаторська ф-я – полягає в мобілізації ресурсів з метою досягнення визначених цілей, 3) Владно-інтеграційна - що знаходить своє виявлення в інтеграції всіх елементів суспільства. В єдину цілісність на основі цінностей та ідеалів які пропонують пануючі політичні партії й економічні сили. 4) Регулятивна ф-я – полягає перш за все в легітимізації політики тобто у забезпечення громадського визнання влади та її політичного курсу, в поясненні й виправданні політичних рішень,діяльності політичних інститутів,їх оновлення. Легітимізація – це досягнення мінімально необхідного ступеня відповідності реального політичного життя до офіційних, політичних і правових норм.

18 Партійна система України

Партійна система - це сукупність зв'язків і відносин між: партіями, які претендують на володіння владою в країні. Демократичні перетворення другої половини 80-х рр. в СРСР сприяли виникненню багато нових різних суспільно-політичних рухів, організацій, об'єднань. Цей процес, що виник в 1989 р., поступово став набирати все більш прискорених темпів. У 1990 р. був прийнятий Закон "Про громадські об'єднання", який законодавчо закріпив порядок утворення, правовий статус, принципи діяльності громадських організацій та об'єднань. У 1991 р. почалася реєстрація політичних партій у СРСР, а до кінця 1991р. було зареєстровано вже 26 партій та 116 суспільно-політичних рухів. Не зважаючи на чисельність та широту політичного спектру, партії України не стали справжнім елементом системи влади. Жодна з них не має достатнього впливу у загальнонаціональному вимірі. Серйозною перешкодою на шляху до багатопартійності є відсутність в суспільстві консенсусу з приводу базових цінностей, ідеалів і цілей суспільного розвитку. Нормальне функціонування багатопартійності можливе лише на базі визнання і підтримки таких цінностей основними силами суспільства. Можна виділити такі етапи у розвитку української багатопартійності:

1. Опозиційно-переддержавний. Було створено 12 партій, програми яких характеризувалися ідеєю незалежності, примату приватної власності.

2. Лояльно-державний. прийняття Закону України "Про об'єднання громадян".

3. Етап передвиборчий - Характеризується наданням партіям можливості висувати своїх представників кандидатами у депутати при збереженні мажоритарної виборчої системи.

4. Етап партійної трансформації. завершився прийняттям 28 червня 1996 р. Конституції України.

5. Етап партійної реструктуризації. Характеризується значним зростанням кількості партій.

6. Етап політичних компромісів. Визначають сфери впливу в парламенті

8. Етап передвиборчий.Підготовка до виборів Президента України .

9. Етап передвиборчий -. Характеризується прийняттям ЗУ"Про політичні партії".

Здобуття Україною незалежності прискорило процес створення політичних партій. На сьогодні налічується близько 120 зареєстрованих політичних партій. Взагалі ж у становищі українських партій чимало спільного:

• спостерігається втрата інтересу громадян до всіх партій;

• переживають розколи, скорочення лав, втрату впливу і авторитету;

• відсутність сталого співробітництва партій в головному - побудові незалежної процвітаючої України.

19. Політична система — це сукупність інститутів, які формують і розподіляють державну владу та здійснюють управління суспільними процесами, а також репрезентують інтереси певних соціальних груп у рамках відповідного типу політичної культури.

Структурі політичної системи можна виділити ряд структурних рівнів:

інституціональний (організаційно-нормативний), який розкриває характер функціонування основних інститутів політичної системи;

процесуальний — характер групових і масових суб'єктів політики;

інтеракціоністський — характер взаємодій на міжособистісному, груповому та інституціональному рівнях.

20. Ви́борча систе́ма — сукупність правил і законів, що забезпечують певний тип організації влади, участь суспільства у формуванні державних представницьких, законодавчих, судових і виконавчих органів, вираження волі тієї частини населення, яка за законодавством вважається достатньою для визначення результатів виборів легітимними. Розрізняють такі виборчі системи: мажоритарна, пропорційна, змішана.



Принципи виборчого права:

  • Принцип загальності означає, що право обирати мають усі громадяни України, яким на день голосування виповнилося 18 років.

  • Принцип рівного і прямого виборчого права означає, що громадяни України беруть участь у виборах народних депутатів на рівних засадах і депутати обираються безпосередньо виборцями.

  • Таємність голосування на виборах означає, що ніякі форми контролю за волевиявленням виборців не допускаються, а саме голосування відбувається у спеціально обладнаній для цього кабіні чи кімнаті. Під час заповнення бюлетеня в кабіні чи кімнаті для голосування може знаходитися тільки голосуючий.

  • Принцип вільного й рівноправного висунення кандидатів передбачає, що всі громадяни України, які мають право голосу, мають право висувати кандидатів.

  • Гласність і відкритість виборчого права означає, що підготування і проведення виборів депутатів завжди здійснюються відкрито і гласно.

  • Рівність можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії як принцип виборчого права повинен розумітися так, що всім кандидатам опісля офіційної їх реєстрації надається можливість участі у виборчій кампанії на рівних засадах, вони мають рівне право на використання державних засобів масової інформації на території України, у них рівні можливості щодо матеріально-технічного і фінансового забезпечення їх участі у виборчій кампанії з боку держави.

  • Принцип неупередженості до кандидатів з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування вживається та обумовлює існування такого інституту виборчого права, як увільнення кандидата від виробничих або службових обов'язків із збереженням середньої заробітної платні за місцем роботи

  • Принцип свободи агітації передбачає, що всі громадяни України, їхні об'єднання, трудові колективи, довірені особи кандидатів мають право вільно та безперешкодно обговорювати програми кандидатів.

21. Політична система Великобританії

Форма державного устрою Великобританії – конституційна монархія. Монарх у Великобританії є головною особою держави. Юридично монарх керує виконавчою владою, є верховним головнокомандуючим Британською армією. Але фактично, у результаті змін, що відбувалися протягом багатьох століть, монархи втратили абсолютну владу. Королева править державою за згодою кабінету міністрів, тобто «царює, не править». Органом законодавчої влади є двопалатний парламент, що складається з Верхньої палати – палати Лордів і Нижньої палати – палати Громад. Засідання проходять у будинку Парламенту, що є однієї з визначних пам'яток Лондона. 650 членів Палати Громад обираються громадянами Великобританії один раз у п'ять років, у той час як членство в Палаті Лордів передається в спадщину в родинах потомствених дворян. Таким чином, королева представляє державу на міжнародній арені і є символом влади. Виконавча влада належить кабінетові міністрів, формованому парламентською більшістю. Серед різноманіття політичних партій Великобританії ведуча роль належить двом найбільшим партіям. Це - консерватори (торі) і лейбористи (віги). Консерватори відображають інтереси земельної аристократії і частини великої буржуазії. Ліберали користуються підтримкою буржуазії і значної частини робітничого класу. Великобританія - Країна без конституції. Порядок виборів, формування уряду, а також прав і обов'язків громадян визначається численними законами і указами.

22. Мажорита́рна ви́борча систе́ма — порядок визначення результатів голосування, коли обраним вважається кандидат, який одержав на виборах більшість (абсолютну чи відносну) голосів виборців.

За такої системи переможцем на виборах вважається той кандидат, який набрав більшість голосів. Ця більшість може бути абсолютною або відносною, залежно від чого розрізняють мажоритарні системи абсолютної і відносної більшості. За мажоритарної системи абсолютної більшості переможцем вважається той кандидат, який набрав не менше, ніж 50 відсотків плюс один голос усіх голосів виборців, що взяли участь у голосуванні.

Переваги мажоритарної виборчої системи(абсолютної більшості):

а) демократизм - оскільки вона враховує інтереси реальної більшості виборців - саме тієї частини суспільства, якій небайдуже майбутнє держави і які прийшли на виборчі дільниці проголосувати; б) вона допомагає створити ефективну про урядову більшість у парламенті; в) виборці та їх представники знаходяться у постійному контакті, населення знає, до кого безпосередньо варто звертатися для представлення інтересів громади; г) часто (але, на жаль, не завжди) зростає якість обраних осіб (адже голосування персональне, а не списком, і виборці мають змогу побачити кандидатів на власні очі та поспілкуватися з ними); ґ) дана система дає можливість бути обраним позапартійному кандидату, таким чином зменшується вплив політичних партій на життя суспільства.

Перевагами мажоритарної системи (відносної більшості) є:

а) голосування відбувається в один тур, а, отже, не потребує додаткових витрат для проведення другого туру виборів; б) за даної системи також простіше створити ефективну більшість, яка матиме можливість призначити уряд; в) зв'язок виборців та обраного ними депутата існує постійно і виборці мають свого постійного представника у парламенті, який знатиме (найактивніші члени територіальної громади про це завжди дбають) про проблеми свого округу; г) така система дозволяє отримати депутатський мандат позапартійному кандидату.

Що стосується основних недоліків мажоритарних систем, то вони є наступними:

а) за системи відносної більшості діє принцип «переможець бере усе» - переможений залишається ні з чим і створюється загроза «виборчої диктатури» меншості над більшістю. б) за системи абсолютної більшості часто доводиться проводити другий тур виборів (до якого потрапляють два кандидати, які набрали найбільшу кількість голосів з - поміж інших) або перевибори, а це, як правило, призводить до зменшення, зниження активності виборців, а відтак далеко не завжди обраний депутат представляє більшість населення свого округу; в) за системи абсолютної більшості у разі, якщо жоден з кандидатів у другому турі не отримав необхідної підтримки (50% + 1 голос), округ, у якому проводилися вибори, на певний час залишається непредставленим у парламенті. г) часто дискримінуються малі, так звані «« треті» партії, які практично втрачають шанси бути представленими у законодавчому органі. ґ) влада має більше можливостей та ресурсів тиску на депутатів - мажоритарників, аби вони з особливо принципових для влади питань голосували саме так, як цього від них вимагають. д) при застосуванні мажоритарної системи є можливість (особливо у державної влади) впливати на результати виборів.

23. Пропорційна виборча система — система визначення результатів виборів, при якій депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості поданих за них голосів виборців у багатомандатному окрузі. Тобто чим більший відсоток голосів отримала партія на виборах, тим більший відсоток депутатів вона буде мати у парламенті. За впливом виборців на розташування кандидатів у списку для голосування розрізняють пропорційні системи: а) з жорсткими списками; б) з префенціями; в) з напівжорсткими списками. При застосуванні системи преференцій (в перекладі означає "перевага") виборець не просто голосує за списки партії, що обирає, а й робить помітку навпроти номеру того кандидата в кандидатському списку від партії, якому він віддає свій голос.

Система напівжорстких списків передбачає можливість для виборця голосувати:

1) за список у цілому;

2) визначати преференції, помітивши чи вписавши прізвища одного або кількох кандидатів. У першому випадку голоси виборців підраховуються за системою жорстких списків, у другому — за системою преференцій. Ця система практикується в Швейцарії, Австрії, Італії.

Пропорційна система з жорсткими списками має свої переваги: при голосуванні обирається передусім політична платформа і програма майбутньої діяльності партії; дана система найпростіша за формою здійснення і найдешевша. Недоліком її є те, що партійний список може "витягнути" у депутати, сенатори тощо невідомих, некомпетентних, непопулярних політиків. На відміну від цього, система преференцій дає змогу розширити сферу волевиявлення саме виборців, бо голосують і списки, і персонали'.

24. Поняття «суспільно-політична течія» та «суспільно-політична доктрина».

Основою програмних настанов політичних партій і суспільно-політичних рухів є різноманітні суспільно-політичні доктрини. Йдеться про вихідні принципи діяльності суб'єктів політичного процесу. Ці доктрини виходять з існуючих політичних ідеологій. В них відображене таке бачення суспільного і державного устрою, яке відповідає інтересам соціальних груп, що стоять за тими чи іншими партіями і рухами. Історико-політичний досвід світової цивілізації і національних суспільств показує, що політичний процес останніх століть характеризується формуванням і розвитком суспільно-політичних течій. Кожна з них має свої особливості і форми вияву в різний історичний час і кожній з них відповідають суспільнополітична думка, діяльність її носіїв, організаційні структури, через які вона реалізується. Знання політичних сил та політики, яку вони проводять і яка дістає відображення у політичній думці і політичній діяльності, дає змогу визначити та осмислити характер суспільства даної країни, світового співтовариства, тенденції його розвитку, систему владних відносин, прогнозувати перспективи і можливості досягнення політичних цілей.

25. Референдум та плебісцит

Рефере́ндум — в державному праві прийняття електоратом (виборцями) рішення з конституційних, законодавчих чи інших внутрішньо- чи зовнішньополітичних питань; всенародне опитування. Синонім —- плебісцит. Умови проведення референдуму і його процедура регулюються конституціями і законодавством країн.В залежності від предмету, способу проведення і сфери застосування розрізняють: референдум конституційний (на всенародне голосування виноситься проект конституції чи конституційні поправки) і законодавчий (предмет референдуму — проект закону), обов'язковий референдум чи факультативний.При обов'язковому референдумі проект відповідного акту підлягає ратифікації всіма виборцями (наприклад, в США проект поправки до конституції США повинен бути схвалений у всіх 50 штатах).Ініціатива проведення факультативного референдуму може належати виборцям (Італія), окремих суб'єктів федерації (Швейцарія) чи центральної влади (Франція). Плебісци́т — це всенародне голосування по питанню державної приналежності певної території або політичної долі держави. Плебісцит був уперше проведений у період Великої французької революції 1789-1794 р. Плебісцит проводиться найчастіше для рішення територіальних питань, а референдум - з питань прийняття, зміни або скасування внутрішніх законів, конституції й т.п.:1.в Стародавньому Римі рішення плебейських народних зборів.2.форма загального голосування, різновид референдуму.

26. Лібералізм і неолібералізм.

Лібералізм – це насамперед уявлення про самодоздатність особистості та її прихильність до свободи, яка сама є цінністю. Але специфіка лібералізму передбачає не "дух свободи " як такий, а розроблення інституціонально-правових умов його забезпечення. Комплекс цих умов створює систему конституціоналізму, яка дозволяє в принципі вирішити дилему: закони створюються самими людьми (правління народу) – нема нічого вищого від закону (верховенство закону).

Неолібералізм — напрям в економічній теорії, що базується на неокласичній методології і захищає принципи саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної свободи. Ринок розглядається як ефективна система, що якнайбільше сприяє економічному зростанню і забезпечує пріоритетне становище суб'єктів економічної діяльності. Роль держави неолібералізм обмежує організацією та охороною побудованої на класичних засадах економіки. Держава має забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує. Функції держави щодо соціальної сфери неолібералізм розглядає у зв'язку зі способом перерозподілу суспільних доходів, що ставиться в залежність від успіхів економіки і сприяє її розвитку

27. Політи́чна па́ртія  — це зареєстроване згідно з законом України «Про політичні партії в Україні» добровільне об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.

Термін “партія” існує ще з давньоримських часів, поняття “політична партія” як ми розуміємо його зараз - витвір новітньої доби. Звичайно, різноманітні політичні групи, клуби та кліки такі ж старі, як і сама політика, але політичні партії у сучасному їх значенні тісно пов’язані зі становленням і розвитком представницької демократії та основного її елементу -- парламентаризму як форми і методу організації та здійснення влади.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал